БЛОГ ||| АКТИВІСТКА ВІТАНА ОЛІЙНИК


«ПЕРШИЙ ВІНОК»
Photo credit: zaholovok.com.ua
Я не розповідала мамі подробиці, навіщо їду до Ужгорода, — вона ж бо хвилюватиметься. Сказала, що це акція за права жінок. Увечері, прочитавши у пошуковій видачі кілька красномовних заголовків про минулорічні заходи (про те, що активісток облили фарбою, пошкодивши одній з них очі), мама, стримуючи емоції, попередила: «Тільки візьми старий одяг, щоб не шкода було».
За день до виїзду мама знову повернулася до теми:

– А якщо тебе обіллють фарбою?

– Значить, так і треба, – не замислюючись відповіла я. – Допоки в нашому суспільстві не будуть з повагою ставитися до гідності іншого/іншої, нас будуть обливати фарбою.
У поїзді я ще раз перечитала інформацію про заходи безпеки до, під час і після проведення мітингу. Ситуація серйозна, треба бути готовою до усього. У сумці лежав газовий балончик, про всяк випадок, ­– подарунок друга «щоб могла себе захистити». В наплічнику – змінний одяг, про всяк випадок.

Вперше у потягу мене пробрало хвилювання – таке відчуття, коли холоне на серці, а голова починає гарячково працювати. Що я очікую від мітингу? Для чого взагалі туди їду?
Довгий час я насолоджувалася своїми правами – на освіту, зокрема університетську, на працю, на вільний вибір – з ким зустрічатися і кому підносити гарбуза. Я ходила на музику, танці, грала на бандурі, гітарі, ходила в походи на рівні з хлопцями, а батьки ніколи не змушували мене ставати відмінною ґаздинею, чи якомога швидше виходити заміж. І я навіть не замислювалася над тим, що по-перше, не у всьому світі жінки, так само, як і я, вільно обирають, чим зайнятися; по-друге, якби я народилася близько століття тому, то не змогла би отримати освіту в чотирьох університетах. Я би так і не зрозуміла, якого чоловіка палко хоче моє серденько, бо до цього часу вже би мала трьох дітей, гнилі зуби і безпросвітно ниділа б на кухні, а не готувала би як зараз – щось смачненьке собі на втіху. Це не означає, що я не хочу мати дітей – все дитинство про них мріяла. Просто хочу стати матір'ю вже у зрілому віці, коли сама перестану бути зовсім дитиною.
Банальне право на освіту, таку, як і в чоловіків, з'явилося в жінок тільки у ХІХ ст. До того єдине, чому навчали дівчаток в гімнасіях, було вміння стати хорошою дружиною. На жаль, хлопчиків не навчали тому, як бути хорошим чоловіком, тому відомі безліч прикладів насилля в сім'ї. Їх і досі цьому не вчать.

Ще на початку ХХ століття я б не могла проголосувати за кандидата у парламент, якому симпатизую, адже тільки у 1918 році виборче право поширилося на жінок. Ебігейл Адамс, дружина 2-го президента США, з цього приводу поставила чоловікові риторичне питання: «Чому жінки повинні підкорятися закону, в прийнятті якого жодної участі не беруть?».

Лише декілька років тому в Україні відмінили список із 450 заборонених для жінок професій. Аж у ХХІ столітті, Карл! І відстоюючи незалежність нашої держава на Сході України, будучи не менш вправною і здатною на не менші подвиги, я би могла рахуватися звичайною кухаркою і отримувати відповідну заробітну плату.

І ситуація в нас реально не найгірша. Я з легкістю можу отримати водійські права і кермувати машиною. Східній жінці, що ховає свою красу за паранджою, таке тільки сниться. Коли звучить фраза «А їм це не потрібно!», то забувається одне «але»: але їх ніхто не питав!
Жінкам в Африці, ще поки вони зовсім маленькі, насильно обрізають геніталії. Часто ці дівчатка помирають від втрати крові. За даними різних досліджень кількість потерпілих становить більше 3 мільйонів щороку. Ще 100 мільйонів жінок вбивають за ознакою статі до (вибіркові аборти) і після народження.

Жінки виходять заміж за тих, кого їм визначила родина, а не за тих, кого їм дарує кохання. Вважається, що кожну 5 жінку в світі примушують до вступу в сексуальний зв'язок зі своїм/іншим чоловіком, або щодо неї здійснюються інші види насилля.

Такі цифри видаються страхітливими. Вас досі цікавить, чому я виступаю за фемінізм? Гляньте хоча би на ці статистичні дані.
З іншого боку, постає питання, чи потрібні квоти? На нього відповім ствердно. І знову ж таки, звертаюся до сухої статистики. Якщо 40% жінок в країні займають керівні посади – таке суспільство вважається надзвичайно розвиненим і ліберальним. Навіть у професіях, що вважаються «класично жіночими», на лідерських позиціях знаходяться саме чоловіки. Згадайте ситуацію у власних навчальних закладах: чи багатьох ви знаєте ди/ректорок, професорок, завідувачок кафедр? Так, можливо, багато жінок дійсно не зацікавлені у просуванні по кар'єрній драбині. Утім, мабуть не всі. Жінка такий довгий період не вважалася суб'єктом правовідносин, була по суті безправною (навіть «Декларація прав людини і громадянина» не наділяла її правами на рівні з чоловіком), що не кожна з нас наважується конкурувати з мужчинами. Що ж, можливо, слід простимулювати жінок, зокрема, надаючи квоту на керівних посадах?
Водночас, хочу наголосити на тому, що емансипація означає саме зрівняння в правах, а не вивищення жінки. Тому такі дії повинні мати тимчасовий характер.

Це ж саме стосується тих заходів безпеки, які супроводжували нашу акцію 8 березня 2019 року в Ужгороді. Ми стояли на площі, оточеній поліцейськими. Попереду — міська рада, а позаду —поштамт. У повітрі запах хвої від ялинок, за якими, — я знаю, — стоять поліцейські. В наші обличчя пильно вдивляються камери національних та місцевих телеканалів. Допитливі журналісти і журналістки вигадують, які питання поставити активістам і активісткам. Біля мене — такі ж, як я: хлопці та дівчата, чоловіки та жінки, що скандують «Права жінок — права людини», «Права людини — понад усе».
Учасниця зустрічі, активістка Софія Лапіна розповідає про свій досвід
Вони згадують: минулого року тут, в Ужгороді, людей, які зібралися на подібне мирне зібрання, облили фарбою. Це недопустимо! Ми виступаємо за те, щоб жінки та чоловіки не боялися реалізовувати свої права, не боялися попасти під «гарячу руку» радикалів. Навіть сьогодні готувалася провокація: недалеко від нас зібралося кілька людей, якими командував невідомий чоловік. Це я почула з розмови незалежних громадських спостерігачок.

Але все обійшлося. Для цього й існує в державі поліція, що забезпечує нашу безпеку зараз. Ці хоробрі люди здатні гідно виконувати свій великий обов'язок перед суспільством. Вони патрулювали територію, їхні собаки обнюхали автобуси, на яких ми їхали. І все пройшло мирно.
Нехай наступного разу не потрібно буде докладати стільки зусиль, нехай звичайні громадяни і громадянки виходять без остраху на мирні зібрання без необхідності присутності поліції...

Ми їхали по мосту, під яким свої брудні після зими води гнав Уж. Фейсбук ряснів новинами про заходи в різних містах України, приурочені до 8 березня. «Будьте нашими музами!» — так вітала українських жінок «Карпатська січ». «Самі вирішуйте, ким хочете бути», — за це стояли ми. Кого почують жительки Ужгорода — дізнаємося наступного року, а поки що надіємося на те, що вони зроблять власний усвідомлений вибір.
Мамі по телефону я сказала, що все закінчилось добре. Ми всі на це сподівалися, хоча чекали гіршого. На те, чи проведуть місцеві активістки та активісти марші-акції наступного року, в якій формі вони будуть, радикальними чи поміркованими, — матимуть вплив багато факторів. Зрештою, хотілося побажати їм одного — те, що сьогодні осягнула я: борітеся — побороте, вам допоможуть. Ми звернулися до міжнародної спільноти, і з нами були її представники; ми контактували з поліцією, яка подбала про наш захист. А нашої підтримки потребувала Віталіна і всі ті, на кого минулого року напали і облили фарбою. І ми стояли на площі разом з ними.

В цьому і проявляється свобода, рівність і солідарність.
© Amnesty International Ukraine 2019