БЛОГ ||| ІСТОРИКИНЯ ЯНА ЛИШКА
Фемінітиви в українській мові:
запозичені неологізми, чи традиційні словотвірні форми?
Mова – це не тільки засіб спілкування, а й спосіб вираження світосприйняття людини. Більше того, діалектично мова не лише є вираженням свідомості, а й здатна змінювати, підлаштовувати її під свої форми. Відомою є філософська думка, що світ не відкривається нам безпосередньо. Між людиною і світом, як він є, стоїть опис світу. Який формується словами. Тож наскільки точною, багатою, варіативною буде мова – настільки повним, максимально наближеним до реальності буде і наше усвідомлення
Oдним із викликів сучасної української мови є фемінітиви. Фемінітіви – це слова жіночого роду, альтернативні або парні аналогічним поняттям чоловічого роду. Але також, досі нормативним є застосування маскулінітивів до всіх людей, незалежно від їхнього ґендеру. Саме через це сучасні мовні норми сприяють дискримінації жінок Завдання ж фемінітивів – відновити ґендерно-лінгвістичну рівність.

Часто можна почути, начебто більшість фемінітивів є не властивими для української мови. Особливо ті, які використовуються для опису професійної діяльності. Що вони є запозиченнями та неологізмами, які часто звучать неоковирно. Звісно, все нове незвичне. Але по-перше: мова – це живий конструкт, який постійно розвивається, змінюється, реагуючи на актуальні суспільні виклики. А по-друге: чи дійсно фемінітиви є чимось абсолютно новим для української мови? І чи не є фемінітиви, можливість їхнього використання, таки закладеними в її структурі?
Як зазначає у своїх дослідженнях фахівчиня з досліджень фемінітивів Прикарпатського національного університету ім. Василя Стефаника, філологиня Марія Брукс, тенденції до розвитку фемінітивної системи української мови охоплюють весь історичний період. Так, процес творення фемінітивів суфіксальним способом за допомогою форманта -к-а, вочевидь, був започаткований ще в дописемний давньоруський період.

Ну а в староукраїнській мові вони добре простежуються вже за писемними джерелами: абтекарка, винничка, вибавителка, гафтарка, дворничка, перекупка, ткачка, покровителка, антецесорка, наймичка, арменка, волошка, єгиптянка, русинка, єретичка, католичка, неприятелька тощо. Чимало фемінітивів прийшло разом з християнством із грецької мови. Або як безпосередні запозичення, або ж як фемінітиви з грецькими мовними елементами: акробатка, аристократка, бандуристка, гімнастка, ідіотка, корифейка, епіграфістка. Фемінітиви були зафіксовані уже в першому церковнослов'янсько-українському друкованому словнику, «Лексисі» Лаврентія Зизанія (1596 р.).

Для прикладу, у скарзі 1619 року згадується, що утікачку від суду «гафтарку» Огапку віднайшли у монастирі волинського села Гудчий Брід. Власне, чимало подібних стародавніх фемінітивів і по сьогодні залишилися в українській мові. Цікаво, що у масовій свідомості вони сприймаються як само собою зрозумілі. Просто не завжди проводяться паралелі, що аптекарка, чи акробатка, це ті ж таки фемінітиви, як і, наприклад, міністерка, чи президентка. До речі, якщо останні два фемінітиви досі у багатьох людей викликають іронію, то треба нагадати, що фемінітив гетьманша у часи козацтва існував. І не лише для зазначення статусу дружини гетьмана, а й у деяких випадках, де-факто, як визначення очільниці держави. Найяскравіший приклад, гетьманша Анастасія Скоропадська-Марковська. У ХVIII столітті її сприймали як співправительку гетьмана Івана Скоропадського.
Портретне зображення гетьманши Анастасії Скоропадської-Марковської.
Невідомий художник, XVIII століття
Становлення сучасної української літературної мови тісно пов'язане з Тарасом Шевченком. Його творчість стала важливою для закладення її нових норм, подальшого збагачення і вдосконалення. При цьому видатний український поет і письменник широко використовував староукраїнські фемінітиви: як книжні, так і розмовні. Про це є окремі філологічні дослідження. Для прикладу, деякі назви жінок за станом, а також за робочою діяльністю у творах Тараса Шевченка: царівна, гетьманша, полковниця, диякониця, копитанша, генеральша, попівна, гусарка, сотничка, титарівна, превосходительна, крамарівна, пряха, швачка, натурщиця, артистка, ключниця, знахурка, орандарка, шинкарка, перекупка, світилка тощо.

Звісно, не лише Тарас Шевченко застосовував різноманітні фемінітиви у ХІХ столітті. «Ой дай, орандарко, / Да горілочки кварту», – знаходимо ми у Павла Чубинського. На зламі ХІХ–ХХ століть відбувається і створення низки нових фемінітивів, похідних від іншомовних слів. Ну а в Лесі Українки можна простежити фактично тотожну сучасним феміністкам норму паралельного вживання маскулінітивів та фемінітивів у мові. А не намагання маскулінітивами описати досвід усіх людей. «Наші критики ставлять в одну лінію і поетів, і поетес, і літераторів, і літераторок; не знаю, як хто, а я не раз казала їм за це спасибі», – у цьому випадку видатна письменниця і поетеса схвально відгукнулася про тих тогочасних прогресивних чоловіків, які в літературному аналізі не оминали увагою і творчості жінок.
Словник української мови Бориса Грінченка, 1907 рік
Словники української мови 1900-х–1930-х років були багатими на фемінітиви, які описували професійну діяльність та станову приналежність жінок. Так, у словнику Бориса Грінченка (1907–1909 рр.) знаходимо такі слова, як дончиця (донська козачка), лікарка, комірниця (квартирантка). Словник Дмитра Яворницького (1920 р.) містить такі слова, як, наприклад, домовласниця, колежанка. У словнику Агатангела Кримського (1924–1932 рр.) читаємо слова професорка, заступниця, викладачка і навіть державниця, заставниця та владниця.

Цікаво, що при відроджені традиції фемінітивів за часів незалежної України, деякі їхні традиційні форми були забуті, а натомість прийняті інші. Зокрема, у тому ж таки словнику Агатангела Кримського є фемінітив виборни́ця. Тепер же ми вживаємо виборчиня. А от, наприклад, такі поширені фемінітиви 1920-х–1930-х років, як членкиня, белетристка (пізніше замінене на напівмаскулінітив жінка-прозаїк) були без змін відтворені в Україні у 2000-их роках.

Ґрунтовно дослідила поширення фемінітивів на українських теренах у 1920-х–1930-х роках докторка Університету імені Ф. Палацького в Оломоуці Алла Архангельська. Зокрема, вона проаналізувала думки з цього приводу українських мовознавців цього періоду, праці яких потім замовчувалися в СРСР.
Одна з мовознавчих праць Агатангела Кримського, 1921 рік
Наприклад, у праці «Українська фраза: коротенькі дослідження» (1928 р.) Микола Сулима зазначав, що: «Професійні й інші подібні до них назви в українській мові бувають здебільшого осібні для чоловіків і осібні для жінок, Українська мова взагалі уникає вживати в спільному роді тих слів, що означають посаду, професію, звання, рангу тощо, й надавати тим словам ознак граматичного (формального) чоловічого роду без огляду на стать. У російській мові, як відомо, такі слова, як от автор, композитор, писателъ, а так само, напр., товариш, приятель, однаково можуть стосуватися до осіб жіночої статі, як і чоловічої. В українській фразі буває інакше: він — автор, вона – авторка; він – композитор, вона – композиторка, він – письменник, вона – письменниця, він – лікар, вона – лікарка, він – професор, вона – професорка й т. ін.».

Однак, паралельно дослідник усе ж визнавав у деяких випадках можливість використання загального чоловічого роду для означення всіх людей. Зазначу, що за відстоювання особливостей української мови, від російської, Микола Сулима у 1930-х роках був репресований сталінським режимом. З формулюванням, за «український буржуазний націоналізм у синтаксі».

Відомий мовознавець та церковний діяч Іван Огієнко (митр. Іларіон) вважав, що: «Наша мова витворила паристі форми для назв істот: чоловічі й жіночі, напр., учитель – учителька, професор – професорка, гість – гостя, друг – другиня, учень – учениця». Також, він окреслював традиційну фемінізацію української мови, під якою розумів так зване «ожіночнення» – надання багатьом українським іменникам, на противагу російській мові, закінчення -а, -я: роля, бензина, керосина, вазеліна, паралеля, кляса, педаля, дублета, ранга, шприца тощо. І вважав, що «очоловіченні» форми багатьох слів є калькою з російської.
Сучасне видання спогадів Іванни Блажкевич, 2017 рік
Подібну думку обстоювала у 1920-х–1930-х роках письменниця та просвітянка Іванна Блажкевич. У статті «Як писати?» (журнал «Жіноча доля», 1931) вона зазначила, що: «Переживши свій вік на селі, звикла я до того, що селяни ніколи не скажуть "склепар", "поштар" чи "директор", якщо це становисько займає жінка, але називають (на мою думку правильно): склепарка, поштарка, директорка, молочарка і т. п.». Тобто, вона вважала традиційною для живої української мови використання фемінітивів, для опису професійної діяльності жінок. А концепції деяких мовознавців, що подібні фемінітиви у літературній мові треба позбавити права на існування, вважала помилковими.

Процесу подальшого утвердження фемінітивів у різних стилях української мови завадив сталінський режим. Як зазначалося на початку статті, мова не лише є вираженням свідомості, а й здатна підлаштовувати її під свої форми. Так от: тоталітарна система не потребувала мовного розмаїття. А уніфікації та позбавлення її всього, що могло б призводити до вільнодумства. У тоталітарному суспільстві мова неминуче нівечиться партійно-бюрократичними лексичними зворотами. Чимало слів ідеологія може змінити за суттю, надавши їм протилежного первісному смислового значення, інакшого емоційно-експресивного забарвлення.

Чи не найвлучніше у 1948 році сталінські експерименти з мовою художньо зобразив англійський письменник Джордж Орвелл в антиутопії «1984». У цьому творі, перенесеному у вигадану тоталітарну державу майбутнього, він блискуче передав суть сталінського політичного маніпулювання мовою. «Новомова» – особлива форма мови і словникового запасу, які поширюються в утопічній Океанії. Однією з її особливостей було те, що з кожним новим виданням словника «новомови» з нього викидалися слова і поняття, чужі панівній ідеології: «Кожне скорочення було успіхом, бо чим менший вибір слів, тим менша спокуса задуматися».
Крилаті пародійні вислови «новомови» з роману «1984», які висміювали сталінські реалії: «Війна – це Мир, Свобода – це Рабство, Незнання – Сила».
Чим же «новомова» зі всесвітньо відомого художнього роману відобразила реалії сталінізму? У трагічному для України 1933 році було введено новий правопис української мови. У порівнянні з Харківським правописом 1928 року, він істотно обідняв її. Членів президії Правописної комісії 1927–1928 років репресували. Серед них був позбавлений посад, а згодом і репресований Агатангел Кримський. Який, як зазначалося вище, в укладеному ним словнику української мови широко застосовував фемінітиви.

Без жодних дискусій, наукових обговорень у 1933 році новостворена Правописна комісія при Народному Комісаріаті освіти встановила нові мовні норми. Скасовано використання літери ґ, цілковито змінено правопис іншомовних слів, внесено зміни в парадигми відмінюваних лексем, у правила внесено масу поправок.

Також, одним з наслідків сталінської реформи української мови, стало усунення великої кількості фемінітивів. Здавалось би, фемінітиви – це не питання правопису, а лексики і словотвору. Проте, у радянській постанові від 5 вересня 1933 pоку «Про „Український правопис"» зазначалося, що: «Правопис, ухвалений М. Скрипником 6-го вересня 1928 року, скеровував розвиток української мови на польську, чеську буржуазну культуру. Це ставило бар'єр між українською та російською мовою, гальмувало вивчення грамоти широкими трудящими масами».
Західноукраїнські жіночі часописи, 1930-і роки
На практиці це означало, що українську мову відтепер почали наближати до російської. А для тодішньої російської мови активне творення фемінітивів було непритаманне. Воно припинилося у Росії ще наприкінці ХІХ століття. А від 1933 року зникає і в Радянській Україні. Правда, на Західній Україні різноманітні фемінітиви (зокрема, лявреатка, редакторка, пожертвувачка, геройка, патріотка, членкиня і т.п.) продовжували активно використовуватися до 1939 року. Але після анексії її Радянським Союзом тут теж поширюються сталінські мовні норми 1933 року.

В подальшому, маскуліно-центричність української мови була незмінна, аж до часів незалежної України. Фемінітиви, звісно, застосовувалися, але зі значними обмеженнями. У радянських словниках біля деяких з них ставилися позначки «розмовне» та «зневажливе». Тобто, сенс вживання низки фемінітивів було розвернуто на 180 градусів: не пошанування прав жінок, а глузування з них. Лише в діаспорі українці продовжували їх широко застосовувати, як цілком нормальні форми слів. Адже там (зокрема, в середовищі близько двох мільйонів українців Північної Америки) впродовж усього ХХ століття продовжували користуватися мовними нормами 1920-х років. Тож традиція широкого застосування фемінітивів в українській мові, все ж таки, повністю не переривалася ніколи.

Важливо вказати, що і соціальні відносини активно проявляються через мову. Зокрема, андроцентризм мови досі виявляється в лексичних лакунах, коли на позначення багатьох престижних професій пропущено назви жіночого роду. Хоча від більшості назв професій можна утворити форми обох родів, саме щодо престижних фемінітиви досі офіційно не унормовані в Україні. Зокрема такі, як хірургиня, адвокатка, депутатка, прем'єрка, президентка. А от акушерка, вчителька – ці та подібні їм фемінітиви ніколи не викидалися з української мови. Натомість, тільки форму жіночого роду мають назви деяких низькокваліфікованих занять: домогосподарка, покоївка, манікюрниця.
Мова бере участь у конструюванні дійсності. Тож опір вживанню фемінітивам в Україні, особливо щодо опису професійної діяльності жінок – це один з проявів патріархального мислення, не бажання допустити реального зрівняння в правах з чоловіками жінок. Зауважимо, що в англійській, французькій, німецьких та низці інших мов демократичних країн Заходу фемінітиви та гендерно нейтральні форми вже стали нормою. Вони є виявом принципу рівності усіх людей, мовним вираженням плюралістичного світогляду. До слова, традиція небінарних, гендерно нейтральних форм звертання теж здавна присутня в українській мові, про що авторка цих рядків робила окрему розвідку.

Навіть відсутність безперервної історичної традиції використання фемінітивів, на рівні з маскулінітивами, не є основою для заперечення їх рівнозначного використання у ХХІ столітті. Наприклад, сучасні російськомовні борчині за права жінок вимагають широкого впровадження фемінітивів у російській мові. Адже це може стати поворотним моментом змін у свідомості, кроком до плюралізму, демократії, рівності прав. Мова постійно міняється, реагуючи на виклики різних епох. Це є закономірним процесом суспільного розвитку.

Але щодо української мови, то таки хибним є уявлення, начебто використання великої кількості фемінітивів (у першу чергу, щодо позначення професійної діяльності) є для неї історично непритаманною. Насправді, вони є традиційними для української мови. Як говориться у відомій приказці, авторства діяча Французької революції Жака Пеше: «Все нове – це добре забуте старе». І щодо фемінітивів у сучасній українській мові – це таки так.
Ілюстрація Гендерного інформаційно-аналітичного центру «Крона», в рамках боротьби із сексизмом у навчально-виховному процесі, 2017 рік
У 2018 році відбулося бурхливе обговорення проекту нового правопису. Він мав повернути українську мову в деяких моментах до норм 1928 року. Також, правописну комісію закликали рекомендувати вживання фемінітивів на позначення жінок у професійному аспекті не лише в розмовній мові, а й нормалізувати їх вживання у науковому, офіційно-діловому, публіцистичному та художньому стилях. На жаль, поки що цього так і не відбулося.

Сподіваємося, найближчими роками активістки таки виборють визнання необхідності рівнозначного використання фемінітивів нарівні з маскулінітивами.
Джерела зображень: pravda.com.ua, section.in.ua, cdiak.archives.gov.ua, wikipedia.org, heroes.profi-forex.org, yakaboo.ua, publicbroadcasting.net, photo-lviv.in.ua, humanrights.org.ua, nus.org.ua.
© Amnesty International Ukraine 2019